Звати нашого героя Білько Валерій Валентинович. Народився 9 серпня 1963 року в місті Запоріжжя. Як і всі діти його часу, пішов у перший клас школи номер 90, яку успішно закінчив. На почутку двохтисячного року мав свій власний  бізнес в  сфері торгівлі будівельними матеріалами. Жив розміреним життям, виховував дітей та будував плани на майбутнє. Та ось 2014 рік сколихнув всю нашу країну! ВІЙНА! Ворожі армійські чоботи топтали нашу рідну землю. На захист країни, поруч з військовими, стали добровільні бійці. 

Ось що каже про ці події наш герой:

-Майже без роздумів було прийняте рішення йти на фронт. Захищати неньку Україну. Після короткої бойової підготовки вже 10 червня 2014 року у складі полку «Азов» я відправився у зону бойових дій.

-Коли відбулося перше бойове «хрещення»?

-Вже 12 червня я брав участь у штурмі Мар'їнки.

- Які відчуття під час самого бою?

- Відчуття від боїв не передаються словами! Це одночасно і захват, і якесь безумство… Страх перед смертю… Але він короткочасний. Страх проходить, і ти відчуваєш себе в іншому вимірі. Далі без цього дуже не просто, це як якийсь наркотик!

-А можете пригадати якусь незвичайну історію під час перебування на фронті?

 - Згадую один випадок. Ми переміщалися по тилах супротивника і раптово зустріли ворожу групу! Це сталося під час одних із перших бойових виходів глибоко в тил. Вони побачили нас, ми їх! І всі впали в ступор… Вони дивилися на нас, ми на них! Ніхто не зміг зробити постріл – так і відійшли, вони назад, і ми назад. Ось таке трапляється! Всі злякалися….

Поки Валерій боронив нашу землю, його рідні як могли допомагали йому та його товаришам. Збирали кошти, військову амуніцію, харчі та молили Бога, аби всі повернулися живими та неушкодженими. Та 22 червня 2016 року група, в якій був Валерій, потрапила під мінометний обстріл. Тяжке поранення: перебиті ноги, ліва – шість переломів з проникаючими. Права – п’ята роздроблена вщент. Далі як уві сні. Знеболювальне, перев’язка, вихід групи з-під обстрілу. Транспортування до польового шпиталю, а звідти на гелікоптері до Дніпра. Багатогодинна операція та невтішні прогнози лікарів. Але справжнього героя не зупинять якісь там прогнози. Майже рік, переборюючи неймовірний біль, Валерій інтенсивно займався реабілітацією. Мабуть, це були найтяжчі часи в його житті.

Я не знаю, якого козацького роду кров тече в жилах нашого героя, та сьогодні він в повній бойовій готовності знову боронить від неприятеля нашу Україну! На наше питання про нагороди зніяковіло відповів, що не пам’ятає… Але мені достеменно відомо, що він є кавалером ордена  «За мужність» 3 степені. А також має Знак Пошани та ще багато інших відзнак.